Колись у Львові жив однин професор. Він був відомим науковцем, займався філософією, читав курси петрографії, мінералогії, історичної геології, брав участь в укладанні геологічного атласу Галичини.
Студенти любили цікаві лекції професора Еміля, бо ж він був затятий мандрівник і завше захоплююче розповідав про Америку та Мексику і свої молодечі пригоди серед індіанців та золотошукачів. Свій статок пан професор нажив на мексиканських нафтових родовищах, тож коли повернувся із заокеанських мандрів, то став одним із найбагатших мешканців Львова. Над усім містом височіла його прекрасна вілла.
Маючи великий маєток, Еміль потурав усім своїм захцянкам. Кожного вечора куштував він заморські наїдки у рестораціях, опісля йшов у кнайпу та й під гальбу пива весело розповідав присутнім історії про індіанців, описував дивовижні кактуси та смішні каптури, які носять мексиканці. Так засиджувався професор у таких закладах, що вертався додому лиш з когутами.
Еміля всі любили, бо, часто файно вгощаючи, взамін він нічо ніколи не просив. Так почали кликати професора до гри у карти, і той дуже швидко пристрастився. Щастило йому не завше, та через відчуття запалу рідко вмів вчасно зупинитись.
Коли чуприна в професора зникла, і він ледве нагадував того статного чоловіка, задумався Еміль про своє життя та вирішив піти до монаха. Довго він розмовляв з бернардинцем, і той йому сказав: «Емілю, ти сам знаєш, що є причиною твоїх злиднів. Одумайся, чоловіче. Ти маєш світлий розум, та час і пристрасті нещадні...»
Так спереживався Еміль після розмови з бернардинським ченцем, шо аж голова його розболілась. Поруч з монастирем була аптека «Під Угорською короною», тож по дорозі додому зайшов він туди за мікстурою від головного болю. Було там так велично, все дихало наукою, а запахи трав було чути аж на сусідній вулиці. Дуже Емілю там сподобалось, аж іти не хотілось.
Вдома випив помічну мікстуру та влігся на бамбетлі, вкрився коцом та й втупився в одну точку – все йому не виходили слова монаха з голови.
Опісля Еміль ґречно намагався вернутись і до науки, і до праведного життя, та ніяк йому то не вдавалось. А коли вже його життя було на схилі, вирішив він на останні гроші замовити у майстрів ляльку аптекаря та подарувати її облюбованій аптеці, аби та сиділа на вітрині. Хотілось йому залишити після себе пам’ятну річ. Й не дарма – ляльку на честь професора львів’яни лагідно назвали Мільком. Подейкують, що якщо підійти до вітрини ближче, то можна вловити, що Мільковими очима дивиться на світ бідолашна душа професора, яка досі воліє пригод – таких, щоб і користь з них була, і їй потіха
Студенти любили цікаві лекції професора Еміля, бо ж він був затятий мандрівник і завше захоплююче розповідав про Америку та Мексику і свої молодечі пригоди серед індіанців та золотошукачів. Свій статок пан професор нажив на мексиканських нафтових родовищах, тож коли повернувся із заокеанських мандрів, то став одним із найбагатших мешканців Львова. Над усім містом височіла його прекрасна вілла.
Маючи великий маєток, Еміль потурав усім своїм захцянкам. Кожного вечора куштував він заморські наїдки у рестораціях, опісля йшов у кнайпу та й під гальбу пива весело розповідав присутнім історії про індіанців, описував дивовижні кактуси та смішні каптури, які носять мексиканці. Так засиджувався професор у таких закладах, що вертався додому лиш з когутами.
Еміля всі любили, бо, часто файно вгощаючи, взамін він нічо ніколи не просив. Так почали кликати професора до гри у карти, і той дуже швидко пристрастився. Щастило йому не завше, та через відчуття запалу рідко вмів вчасно зупинитись.
Коли чуприна в професора зникла, і він ледве нагадував того статного чоловіка, задумався Еміль про своє життя та вирішив піти до монаха. Довго він розмовляв з бернардинцем, і той йому сказав: «Емілю, ти сам знаєш, що є причиною твоїх злиднів. Одумайся, чоловіче. Ти маєш світлий розум, та час і пристрасті нещадні...»
Так спереживався Еміль після розмови з бернардинським ченцем, шо аж голова його розболілась. Поруч з монастирем була аптека «Під Угорською короною», тож по дорозі додому зайшов він туди за мікстурою від головного болю. Було там так велично, все дихало наукою, а запахи трав було чути аж на сусідній вулиці. Дуже Емілю там сподобалось, аж іти не хотілось.
Вдома випив помічну мікстуру та влігся на бамбетлі, вкрився коцом та й втупився в одну точку – все йому не виходили слова монаха з голови.
Опісля Еміль ґречно намагався вернутись і до науки, і до праведного життя, та ніяк йому то не вдавалось. А коли вже його життя було на схилі, вирішив він на останні гроші замовити у майстрів ляльку аптекаря та подарувати її облюбованій аптеці, аби та сиділа на вітрині. Хотілось йому залишити після себе пам’ятну річ. Й не дарма – ляльку на честь професора львів’яни лагідно назвали Мільком. Подейкують, що якщо підійти до вітрини ближче, то можна вловити, що Мільковими очима дивиться на світ бідолашна душа професора, яка досі воліє пригод – таких, щоб і користь з них була, і їй потіха
Немає коментарів:
Дописати коментар