Заняття спортом – здорове майбутнє ваших дітей!

Або про те, як виживає дитячий спорт сьогодні?  Та як зацікавити дітей до спортивного стилю життя?
(Аналітичний репортаж)

   Наше життя – це рух,  де все змінюється та розвивається. З дитинства ми чуємо навколо себе гучні висловлювання на тему спорту: « Загартовуйся,  якщо хочеш бути здоровим! », «Фізичні вправи – найкорисніший замінник ліків!» та інші. Ніхто з цим не сперечається, бо завжди всім було відомо, що заняття спортом зберігають здоров’я, продовжують життя та покращують фізичну форму.

    Справді, сьогодні фізкультура і спорт відіграють велику роль у житті людини. Однак як показує час, з розвитком науково-технічного прогресу, людство стає все менш активним. У XXI столітті спорт майже витіснила різноманітна техніка: комп’ютери, мобільні телефони та телевізори. У підлітків спостерігається низький рівень фізичних навантажень, що уповільнює обмін речовин в організмі і сповільнює його розвиток. В умовах сучасного світу, коли більшу частину часу ми проводимо в сидячому положенні, кожному необхідно приділяти час фізичним вправам, щоб елементарно підтримувати себе і свою опорно-рухову систему в тонусі. Але в ідеалі фізична культура повинна супроводжувати людину від самого народження і, можна сказати, до смерті, оскільки вона надає оздоровчий і профілактичний ефект, що є надзвичайно важливим у будь-якому віці.

    Я вирішила поцікавитися думко лікаря-реабілітолога – Оксани щодо фізичних навантажень, які треба виконувати, аби бути у чудовій формі і при цьому не зашкодити своєму здоров’ю.

– Які вправи є ефективними та доступними для кожного?

– Існує багато спортивних елементів, які оздоровлюють та допомагають легше жити. Це ранкова зарядка,  ходьба,  прогулянки на велосипеді, теніс, баскетбол, катання на ковзанах та інші.

– Яку користь дають нам ці вправи в повсякденному житті?

– Ранкова зарядка:

Підтримувати себе у формі кожен день набагато корисніше, ніж час від часу відвідувати тренажерний зал, що виходить далеко не у всіх на увазі різних факторів, будь то час або фінансові можливості. Зарядка не займе багато часу, і Ваш бюджет ніяк не постраждає! Ще один плюс зарядки в тому, що вона заряджає Вас енергією з самого ранку, і на роботі ви вже не шукаєте моменту, щоб непомітно подрімати, а повними сил ухвалюється за свої обов'язки.

Ходьба:

Ходьба є, мабуть, найлегшим з усіх видів спорту. На неї не потрібно затрачати багато енергії, а ефект досить високий. Ходьба діє на організм оздоровчо, піднімає тонус м'язів, зміцнює кісткову тканину, розвиває координацію руху, стимулює обмін речовин. Ходьба сприяє зниженню ваги, благотворно впливає на нервову систему. Щоденні прогулянки ж тільки збільшать позитивний результат від такого роду навантажень. Протипоказань для ходьби не існує, нею може займатися навіть гіпертонік. Заняття ходьбою рекомендують для багатьох захворювань серцево-судинної, легеневої систем, при нервовим перенапруженням і навіть в реабілітаційні періоди. Вона надає зміцнюючу дію буквально на весь організм.

Прогулянки на велосипеді:

Прогулянки на велосипеді, як і турпоходи, сприяють розвитку м'язів всього тіла. У результаті щоденних прогулянок на велосипеді в протягом 20 хвилин витрачається 300 калорій. Однак не треба себе надмірно навантажувати фізичними вправами, оскільки в цьому випадку замість жирових з'єднань організм буде спалювати вуглеводи. Перед відправленням в велопоїздку з'їжте трохи продуктів, що містять незначну кількість глюкози, (наприклад, тарілку спагетті з сиром). Протягом всього дня під час велосипедної прогулянки їжте борошняні вироби, банани. Це сприяє збереженню білкових сполук у м'язах.

Теніс:

Цей вид спорту був популярний в усі часи. У самих аристократичних сім'ях було прийнято володіти ракеткою. А адже теніс - це не просто гра, це вид спорту, який, безсумнівно, приносить користь організму і тримає Вас в прекрасній формі. Теніс тренує практично всі м'язи, зміцнює серце, кістки, покращує кровообіг. Дослідження показали, що у 70-річних жінок, що займаються щодня тенісом, кістки майже такі ж міцні, як і у 30-річних. За одну годину занять тенісом витрачається приблизно 426 кілокалорій. Оскільки теніс - спорт, що вимагає швидкої реакції, необхідно вживати продукти, що містять магній (волоські горіхи, чисто борошняні вироби).

Баскетбол:

Один з улюблених видів спорту в американського населення (на жаль, здебільшого, творчий), і мій, зокрема. Баскетбол тренує м'язи ніг і верхню частину тіла. Спринтерське плавання, що збільшує об'єм легенів, добре доповнює цей вид спорту. Необхідно їсти продукти, що містять залізо і вітамін С: птицю, рибу, борошняні вироби з фруктами (наприклад, кислі яблука, грейпфрут).

Катання на ковзанах:

Катання на роликових ковзанах  – це модне і корисне для здоров'я, а також надзвичайно популярне серед людей різного віку заняття, яке зараз дуже активно пропагується в Росії. Як тільки на вулиці видається відповідний для цього заняття день, ми спостерігаємо безліч людей на роликових ковзанах у парках і скверах, на тротуарах і тінистих алеях. Цей вид спорту благотворно діє, в першу чергу, на координацію рухів і на дихальну систему. Ефективно впливає на розвиток кісткової тканини, зміцнення суглобів, стабілізує роботу міокарда, нервової системи, допомагає виправити поставу.

Існує ще безліч видів спорту, і тільки Ви можете вирішити, який з них Вам більше до душі.

    Багато корисної інформації я почула він пані Оксани. Виходячи з її кабінету, мені одразу стало моторошно від того, що буде із наймолодшим поколінням. Адже вони зовсім пасивні і про заняття спорту й мова не йде. Адже батьки не вважають за потрібне віддати своїх дітей у спортивні секції, краще купуватимуть своїм чадам новомодні гаджети, аніж дбатимуть про їхнє здоров’я.

     Щоб більше дітей залучати до спорту та пробудити інтерес до цього цікавого заняття у Львові проводять безліч спортивих заходів, щоб кожний зрозумів, що активний стиль життя необхідний нашому здоров’ю.

    Для того організація «Самопоміч», щорічно у Львові проводять «Ярмарок спорту», у якому найвидатніші спортсмени України, стають прикладом для представників спортивних секцій, що переймуть естафету чемпіонства вже в недалекому майбутньому. Метою спортивного ярмарку є те, щоб кожен, хто його відвідає, відчув необхідність бути фізично сильним, активним та здоровим. Це місце самовизначення, де школярі можуть обрати здоровий спосіб життя, це місце, де батьки бачать своїх дітей здоровими та успішними. Під час спілкування з Мар’яною Іванишин, яка є представником корпорації «Aртеріум», вона зазначила, що лише 13% всіх українців на сьогодні активно займаються спортом.

«Спорт – це можливість працювати. У житті психологічні навантаження, які доводиться приймати, можна тільки збалансовувати лише хорошою фомою: плавати, ходити пішки, кататися на велосипеді чи їздити на конях – це все дуже важливо», – зазначив мер міста Андрій Садовий.

    Щорічно організатори «Ярмарку спорту» запрошують відомих людей, щоб відвідувачі могли поспілкуватися та запитатися все, що їх цікавить. Цього року гістьми були: восьмиразова олімпійська чемпіонка з кікбоксингу, тайського боксу та боїв без правил – Олена Овчиннікова, Сергій Барна – викладач Федерації бально-спортивних танців, Людмила Даїєр, яка презентувала книгу про львівських параолімпійців "Неможливе-молжливо!", український мореплавець-екстримал Павло Резвой, гравці футзального клубу "Енергія" : Максим Павленко, Михайло Грицина та Денис Овсянніков, команда професіоналів «Sixt auto», яка представляє досить рідкісний вид спорту в Україні – ралі та Анна Безсонова, яка на сьогодні вже стала абсолютною Чемпіонкою світу з художньої гімнастики.

  

Наш коментар

 Україна має великі досягнення в спорті. Найвідомішими у світі стали боксери – брати Клички, налбанням яких український народ сьогодні пишається найбільше. Серед футболістів популярним є українець Андрій Шевченко, який гідно грає за збірну України.

  Яна Клочкова, Ліля Підкопаєва, Володимир та Віталій Клички та інші спортсмени – це ті люди, завдяки яким український спорт не вмирає, а, навпаки, розвивається, виходить на світовий рівень. Тож молоді є з кого брати приклад. До того ж у Львові є дуже багато спортивно-оздоровчих комплексів, де можна зайнятися спортом, тому що там є хороші умови для цього.

   Закликаю молодь активно вести здоровий спосіб життя. Якщо хочете довше жити і бути здоровими, треба дотримуватися простих правил:  щодня займатися фізкультурою і спортом, слідкувати за своїм здоров’ям, відмовитися від шкідливих звичок – куріння та вживання спиртних напоїв.

Не чекайте завтра – розпочинайте нове здорове життя вже сьогодні!  Оберіть спорт для себе і ви переконаєтесь, наскільки ви можете бути здоровими та щасливими, а ваші діти успішними.

Рецензія на книжку Зеновія Филипчука «Ліки від великої депресії»

Книжка написана у дотепній формі під гаслом «де щиро сміються, там ніколи не б’ються».

Загалом книга має 55 різноманітних розділів. З них мене найбільш вразили: «Бідні аж голубі», «Нова професія», «Парламент у маршутці» та «Груди року». Автор описує різні смішні події, які його оточували протягом життя. Всі події відбуваються у рідному місці Львові. Адже сам автор є львів’янином. У Зеновія було важке дитинство, бо  мати померла досить рано, коли йому було лише 7 років, а батько  після смерті жінки попав у тюрму. Дитинство хлопчик провів у інтернаті. Доля жорстоко пожартувала із Зеновієм. Оскільки хлопчик почав  жити не в реальності, а будувати собі життя, як  комедійну ілюзію.

  У книзі автор жартує із колишнього Президента України, комуністів та поліцаїв. Книга написана у досить легкій формі для читання. Але, на мою думку, книга розрахована не для підліткового віку, а для більш старшої та зрілої аудиторії. Адже, не всі діти зрозуміють ті жарти, які написані у книзі. Щодо оформлення, то книга досить цікаво та із гумором оформлена. Ілюстрації належать  Ірині Гіней. Консультанти Зеновія Филипчука – це Остап Вишня, Михайло Зощенко, Марк Твен і дід Данило.

  Автор, пишучи книгу, хоче, щоб ці ліки були потрібні сьогодні в кожній українській хаті і, звичайно, за її межами, щоб не дратуватися через всяку дрібницю чи глобальні казуси. Аджеколи читаємо ці кумедні оповідання, то розуміємо, що автор намагається донести до читача часточку комічного. Щоб люди не лише жили негативною реальністю, а й мали час відпочити та «набратися» позитиву.

    Найголовніше у книзі, що ліки доступні за ціною, зрозумілі за формулою виготовлення, а тепер придатності необмежений, можна зберігати їх в пральній машині, коли нема порошку і води  або – в холодильнику, коли нічого на зуб покласти згідно з наступними перевиборами.

  Епіграфом до цієї книги пасують рядки Бальтасара Грасіана з його відомої « Науки розсудливості» виданої в Іспанії ще 1647 року: «Нерідко сама хвороба породжує ліки. Сподіватися на милість Божу – не з гірших житейських правил».

  Також книга є для читача нескаламученим джерелом для вивчення історії України.

Тарас Шевченко в моєму житті

  Двадцять перше століття. Століття, ознаменоване розвитком науково-технічного прогресу, будівництвом міста, зростанням темпу життя, яке кипить і вирує. Ми завантажені інформацією, що лунає з радіо, телевізорів чи кидається в очі в соціальних мережах. Навіть їдучи у громадському транспорті, ми не

можемо уникнути реклами.

  Ми без відпочинку крутимося у вирі іноді непотрібної нам інформації.  Аж ось погляд падає на книжкову поличку, на ту саму книгу, що перечитувала десятки разів - «Кобзар» Тараса Григоровича Шевченка. Відкриваєш і читаєш: «Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється – ожива, як їх почує…».

  Тарас Шевченко – великий син українського народу, гордість і слава. Один з  найталановитіших і найвидатніших письменників світу. Відомий і як художник, але передусім, як полум’яний борець за щастя знедоленого українського народу.

   Т.Г. Шевченко є сильною, багатогранною, обдарованою особистістю. Всупереч примхам долі і випробуванням він зумів вийти зі страшного життєвого лабіринту.

  Людина - митець, людина – талант, людина – геній.

  Славне історичне минуле нашого народу засвітилося яскравою зіркою на сторінках безсмертного «Кобзаря». Ніхто до Шевченка не зобразив з таким натхненням велич і красу козацьких подвигів. Ніхто до Шевченка не будив народну пам’ять, не нагадував так про звитягу лицарів, які ставали на захист волі, своєї землі, рідного народу.

 Найважливіше, на думку Тараса Григоровича, це любов до рідного слова. Доки живе мова в устах народу, доти живий і народ, вмерла мова – вмер і народ. Ці аксіоми Шевченко утверджував усім своїм життям і творчістю.

  Великий Кобзар закликає нас вчитися чужому, але не цуратися свого. Люди не обирають батьківщину, як діти не обирають матір. Ми повинні, не на словах, а на ділі, бути справжніми патріотами, служити Батьківщині, дбати про її славу, свободу і розквіт.

  Патріотизм, по-моєму, починається зі ставлення до своєї мови, яка рівнозначна таким поняттям, як рідний дім, батьківська хата, материнське тепло, вітчизна.

  Рідна мова у людини одна. Можна оволодіти другою, третьою, багатьма мовами, але тільки для того, щоб побачити в іншому світлі свою рідну мову, адже, як писав Тарас Шевченко:

…Хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються…

 Коли читаю вірші цього великого поета, то ніби переношуся від шаленого темпу сучасного життя до України ХІХ сторіччя. Ніби наяву бачу українську землю того часу. Вірші, поеми, балади хвилюють мене, викликаючи співчуття до їхніх героїв.

   Вже 200 років пройшло від дня смерті Тараса Григоровича Шевченка. За цей час його рідна земля, його Україна значно змінилася в кращий бік.  Та чи означає це, що твори його перестали бути актуальними, адже, здавалося б,  заповіти Тараса виконано?  Дедалі частіше звертаючись до творчості Великого Кобзаря, ми знаходимо в його словах усе нові і нові відтінки.

  Поет силою слова, силою своєї безмежної любові до рідного народу, до України намагався пробити мури людської байдужості, панської обмеженості. Шевченко все знав, все відчував: як жив народ, про що він думав, постійно шукаючи шляхів до кращого майбутнього.

  Поринаючи в життєву історію Тараса, мене найбільше вразило декілька сюжетів. Обдарований від природи, Тарас рано відчув тягу до малювання. Ще змалку крейда і вуглинка були для нього неабиякою втіхою. Одного разу, коли сестра Катерина прийшла додому, то побачила, що стіни і долівка в хаті помальовані малим Тарасом.

   Коли хлопцеві минуло 14 років, він з дідом Іваном вирушив до управління Димовського у село Вільшани, щоб просити дозволу вчитися у Хлипнівського дяка, але не судилося.

  Згодом поміщик Енгельгард узяв Тараса до себе козачком і виїхав з України у литовське місто Вільно. Саме тут він познайомився з Юзюнею Гусаковською – молодою швачкою польського походження…Тут осягнув творчість таких відомих художників як Вербі, Рустем, Лампі, Смаковський, які справили на нього велике враження і сприяли подальшому творчому росту.

  Перша картина Шевченка на професійному рівні, що дійшла до нас, датована 1830 роком (на сім років раніше, ніж перші літературні спроби), вона мала назву «Жіноча голівка».

  Наступною віхою в біографії Шевченка був Санкт-Петербург, куди пани Енгельгарди забрали з собою хлопчика. Дружина Енгельгарда Софія Григорівна – жінка високого розумового і естетичного розвитку – мала великий вплив на духовний розвиток юнака. Коли господаря не було вдома, вона дозволяла Тарасові користуватися бібліотекою. Про його любов до книжок писав П. Куліш, зокрема про те, що не було книжки живої і животворящої, котра б йому в руки не попала і лежала в нього непрочитаною. Пушкіна він знав напам’ять, а Шекспіра возив з собою, куди приїжджав.

  Молодому Шевченкові подобалось бути присутнім на балах. Якщо всі інші слуги чемно виконували свою роботу, то він не лише подавав склянки з водою чи колоди карт, а й спостерігав за художниками, поетами, музикантами, вченими, слухав їхні розмови, переймав панські манери. А у вільні хвилини прямував у літній сад, де змальовував скульптури. Тут доля звела його з Іваном Сошенком, а цей в свою чергу з Є. Гребінкою, В. Жуковським, К. Брюлловим. І завдяки цим друзям на 22-му році життя він став вільною людиною. Воля дарує право Шевченку вступити до Академій мистецтв.

  Шевченко малює в основному аквареллю, опановує техніку олійного живопису та гравюри. За часів навчання  в Академії мистецтв його тричі нагороджували срібною, а потім золотою медаллю.

  2 вересня 1860 року Рада Петербурзької Академії мистецтв присвоїла Шевченкові звання академіка гравюри.

  Дослідниця спадщини Кобзаря Тархан Береза підкреслює, що поетичних творів Шевченка до нас дійшло 240, а мистецьких – олійних картин, акварелей, сепій, офортів, малюнків – майже 1200. Саме ця кількість свідчить про його глибоку закоханість у малярство.  Малярська спадщина Шевченка стала основою розвитку реалістичного образотворчого мистецтва в Україні. Він досконало володів різними жанрами і різною технікою, проте за життя найбільше був поцінований як письменник.

  Тарас Шевченко – вірний син України. Він любив свою батьківщину, мріяв про її свободу й незалежність. Де б він не був, куди б не закидала його доля, Шевченко завжди згадував рідні місця, прагнув швидше полинути в Україну, зустрітися з однодумцями. Його роздуми над долею народу, любов до Вітчизни, туга й печаль за нею на чужині висловлені в багатьох творах.

  Любов і віра у світле майбуття українського народу допомагали Шевченкові вистояти, перенести злигодні й поневіряння.

   Минуло багато часу, але поезії Шевченка зараз дивують, окрилюють сучасників, вчать відданості країні й безмірної синівської любові до матері– України.

  Для багатьох поколінь Шевченкові слова були пророцтвом, порадою в тяжкі часи, настановою до дії, повинні вони залишатися цим і для нас. Бо, як я гадаю, не всі люди в нашій країні по-справжньому вільні та щасливі, адже залишилися невирішеними багато проблем, у тому числі й економічних. Особливою уваги потребує проблема духовного виховання молоді. Ми не маємо права, сидячи на одному місці, лаяти владу, життя та свою країну, а повинні робити якісь власні внески, щоб змінити ситуацію на краще, вірити у ці зміни, як щиро вірив Тарас.

Актуальність Шевченка сьогодні не в тому, що він порушував великі вічні питання або дав нам відповідь на них. Кожне покоління, зрештою, мусить само шукати відповіді на запитання, поставлені часом. Нині ми повинні повернутися обличчям до загальнолюдських цінностей, а отже, й до творчості Тараса. Люди, які читають Шевченка, може, й не відокремлюють проблем, які він ставив, але завдяки поетичному чару вдихають чисте здорове повітря.

  Сьогодні, як ніколи, актуальні Шевченкові слова «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, і свого не цурайтесь». Бо за останні роки в Україну прибуло чимало чужинців. Ми не повинні загубитися серед інших народів, серед чужих традицій, ми не повинні переймати чужий спосіб життя і поведінки. Нам треба пам’ятати, що ми, українці, народ, який має багатовікову історію, мова якого входить у трійку наймелодійніших, найкрасивіших мов світу. Адже, Шевченко немало писав віршів, що стосуються наших народних скарбів.

  Поезія для Шевченка дуже дорога: це квіти його душі, це рідні діти його серця.

  Отож, слова Тараса Шевченка і сьогодні живі та актуальні, бо вони звернені до совісті народу, не дають їй заснути, закликають до дії.

  Шевченко для свідомості українців – не просто література. Він – наш всесвіт. Явище Шевченка – виправдання України перед людством, підтвердження нашої національної повноцінності. Слово, яке не співвідноситься з його Словом, - нічого не варте. До Шевченка треба доростати всім життям.

   Шевченкові належить вічність. Я просто не уявляю себе без Шевченка. В ньому вся історія, все буття, всі мрії. Уявити себе без Тараса – це все одно, що без неба над головою.  Він – вершина українського родового дерева.

  Шевченка я шаную й поважаю як талановитого письменника, але більш за все моя повага є за те, що він патріот. Багато творів написано, які засвічували його любов до України, непереможне бажання бачити її вільною й незалежною.  Тарасів «Кобзар» є особливою книгою для українців. «Кобзар» - книга, яка завжди буде в кожній українській родині.

Рецензія на книгу Станіслава Кульчицького «Голод 1932-1933 рр. в Україні як геноцид: мовою документів, очима свідків»

 

  Книга складається з двох розділів. У першому розділі «Голодомор як геноцид: доказова база» 1932-1933 pp. висвітлено на основі документів, а в другому «Як це було» — головним чином через розповіді людей, які пережили його. Несхожі між собою види джерел подають картини Голодомору, що збігаються навіть у деталях.

  У книзі показано Голодомор очима людей. Тут зіставляються з документальною базою розповіді емігрантів з Радянського Союзу, які свідчили перед комісією Конгресу США з розслідування українського голоду

1932–1933 рр. Особлива цінність цих розповідей зумовлена характером опитування, адже давали свідчення лише ті люди, які під час голодомору були вже дорослими (добре запам’ятали саме цей час). У кожному підрозділі дано розповіді, фрагменти життя, публікації зарубіжних газет, листи тих хто жив у цей «важкий» період та розумні цитати людей, і це все зумовлює цікавість книги. Тому що, вставки живих фактів від реальних людей набагато легше реалізуються в голові читача, і відразу переносишся у цей скрутний нелегкий час.

  Найбільше мені запам’яталося, як Лідія Чуковська описувала цей період такою фразою: «Зустрілися дві Росії –та, що сиділа, і та, що саджала. Була, однак, і третя Росія (так само – Україна, Казахстан тощо), яка не брала участі у репресіях і не зазнавала їх».

  Також у збірнику зібрано документи, що розкривають трагічну сторінку історії українського народу ХХ ст. - Голодомор 1932-1933 рр. Вони відтворюють жахливі реалії життя українського села: недоліки весняної посівної кампанії 1932 р., труднощі з виконанням державних планів хлібозаготівель, голодування населення, випадки людоїдства, порушення місцевими органами влади законності, знущання над селянами, репресії тощо.

  У книзі описується багато моментів, які довгий час приховувалися владою.  

Метою написання є два аргументи – це докорінна відмінність українського Голодомору від загальносоюзного голоду, що був викликаний політикою. В Україні голод був потужніший,  ніж в інших країнах, тому що держава особливо тиснула на республіку — виробника основної зернової продукції.

На підставі багатьох документів і свідчень автор у книзі засвідчує те, що Голодомор 1932-1933 рр. в українському селі являв собою результат замаскованої під хлібозаготівлі каральної акції з вилучення у селян всього наявного у них продовольства. Доведено, що Сталін застосував цю терористичну акцію в ситуації гострої кризи і голоду в багатьох регіонах СРСР, які були наслідком здійснюваної Кремлем прискореної «революції згори».

А ще в книзі доказовий матеріал засвідчує, що Голодомор був конкретною подією, а не генеральною лінією керівників партії. Тлумачення причин застосовується проти України терору голодом слід шукати на перетині соціально-економічної і національної політики Кремля, наслідки якої стали очевидними на початку 30-х років.

  У книзі приділено достатню увагу наслідкам десятирічної політики коренізації в УРСР і на Кубані.

У розповідях Станіслава Кульчицького наведено різноманітні докази, одним з них є підтвердження сталінського наміру створити для громадян України життєві умови, розраховані на їх часткове знищення. Внаслідок цього Голодомор в Україні підпадає під юридичні визначення Конвенції ООН «Про попередження злочину геноциду і покарання за нього».

Служба безпеки України в 2009 році вперше оприлюднила список 136 осіб, відповідальних за Голодомор 1932-1933 років в Україні. Досі поширення інформації про цю трагедію було обмежене тільки розповідями про страждання жертв. Тепер, коли стали відомі прізвища конкретних винуватців, виникла потреба поширити цю інформацію в Україні і серед закордонного українства.

Книга допомогла мені усвідомити, що терор голодом у поєднанні з репресіями проти безпартійної української інтелігенції та членів КП(б)У мали на меті попередити соціальний і політичний вибух в найбільшій національній республіці.

Станіслав Кульчицький описував різноманітні цитати, як українських так і зарубіжних професорів. Один з них відомий американський професор Й. Шумпетер, на мій погляд висловив доречну думку щодо цієї проблеми (теми): «Справді страшна річ у сталінському режимі – не те, що він заподіяв мільйонам жертв, а факт, що він мусив це заподіяти, якщо хотів вижити».

У роботі Станіслава Кульчицького позивним те, що є багато посилань на інші джерела і також в ній існує об’єктивна логіка розвитку подій. Керуючись нею, я змогла зробити для себе висновки, і побачити голодомор в Україні як гіркий геноцид: мовою документів та очима свідків.