Тарас Шевченко в моєму житті

  Двадцять перше століття. Століття, ознаменоване розвитком науково-технічного прогресу, будівництвом міста, зростанням темпу життя, яке кипить і вирує. Ми завантажені інформацією, що лунає з радіо, телевізорів чи кидається в очі в соціальних мережах. Навіть їдучи у громадському транспорті, ми не

можемо уникнути реклами.

  Ми без відпочинку крутимося у вирі іноді непотрібної нам інформації.  Аж ось погляд падає на книжкову поличку, на ту саму книгу, що перечитувала десятки разів - «Кобзар» Тараса Григоровича Шевченка. Відкриваєш і читаєш: «Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється – ожива, як їх почує…».

  Тарас Шевченко – великий син українського народу, гордість і слава. Один з  найталановитіших і найвидатніших письменників світу. Відомий і як художник, але передусім, як полум’яний борець за щастя знедоленого українського народу.

   Т.Г. Шевченко є сильною, багатогранною, обдарованою особистістю. Всупереч примхам долі і випробуванням він зумів вийти зі страшного життєвого лабіринту.

  Людина - митець, людина – талант, людина – геній.

  Славне історичне минуле нашого народу засвітилося яскравою зіркою на сторінках безсмертного «Кобзаря». Ніхто до Шевченка не зобразив з таким натхненням велич і красу козацьких подвигів. Ніхто до Шевченка не будив народну пам’ять, не нагадував так про звитягу лицарів, які ставали на захист волі, своєї землі, рідного народу.

 Найважливіше, на думку Тараса Григоровича, це любов до рідного слова. Доки живе мова в устах народу, доти живий і народ, вмерла мова – вмер і народ. Ці аксіоми Шевченко утверджував усім своїм життям і творчістю.

  Великий Кобзар закликає нас вчитися чужому, але не цуратися свого. Люди не обирають батьківщину, як діти не обирають матір. Ми повинні, не на словах, а на ділі, бути справжніми патріотами, служити Батьківщині, дбати про її славу, свободу і розквіт.

  Патріотизм, по-моєму, починається зі ставлення до своєї мови, яка рівнозначна таким поняттям, як рідний дім, батьківська хата, материнське тепло, вітчизна.

  Рідна мова у людини одна. Можна оволодіти другою, третьою, багатьма мовами, але тільки для того, щоб побачити в іншому світлі свою рідну мову, адже, як писав Тарас Шевченко:

…Хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються…

 Коли читаю вірші цього великого поета, то ніби переношуся від шаленого темпу сучасного життя до України ХІХ сторіччя. Ніби наяву бачу українську землю того часу. Вірші, поеми, балади хвилюють мене, викликаючи співчуття до їхніх героїв.

   Вже 200 років пройшло від дня смерті Тараса Григоровича Шевченка. За цей час його рідна земля, його Україна значно змінилася в кращий бік.  Та чи означає це, що твори його перестали бути актуальними, адже, здавалося б,  заповіти Тараса виконано?  Дедалі частіше звертаючись до творчості Великого Кобзаря, ми знаходимо в його словах усе нові і нові відтінки.

  Поет силою слова, силою своєї безмежної любові до рідного народу, до України намагався пробити мури людської байдужості, панської обмеженості. Шевченко все знав, все відчував: як жив народ, про що він думав, постійно шукаючи шляхів до кращого майбутнього.

  Поринаючи в життєву історію Тараса, мене найбільше вразило декілька сюжетів. Обдарований від природи, Тарас рано відчув тягу до малювання. Ще змалку крейда і вуглинка були для нього неабиякою втіхою. Одного разу, коли сестра Катерина прийшла додому, то побачила, що стіни і долівка в хаті помальовані малим Тарасом.

   Коли хлопцеві минуло 14 років, він з дідом Іваном вирушив до управління Димовського у село Вільшани, щоб просити дозволу вчитися у Хлипнівського дяка, але не судилося.

  Згодом поміщик Енгельгард узяв Тараса до себе козачком і виїхав з України у литовське місто Вільно. Саме тут він познайомився з Юзюнею Гусаковською – молодою швачкою польського походження…Тут осягнув творчість таких відомих художників як Вербі, Рустем, Лампі, Смаковський, які справили на нього велике враження і сприяли подальшому творчому росту.

  Перша картина Шевченка на професійному рівні, що дійшла до нас, датована 1830 роком (на сім років раніше, ніж перші літературні спроби), вона мала назву «Жіноча голівка».

  Наступною віхою в біографії Шевченка був Санкт-Петербург, куди пани Енгельгарди забрали з собою хлопчика. Дружина Енгельгарда Софія Григорівна – жінка високого розумового і естетичного розвитку – мала великий вплив на духовний розвиток юнака. Коли господаря не було вдома, вона дозволяла Тарасові користуватися бібліотекою. Про його любов до книжок писав П. Куліш, зокрема про те, що не було книжки живої і животворящої, котра б йому в руки не попала і лежала в нього непрочитаною. Пушкіна він знав напам’ять, а Шекспіра возив з собою, куди приїжджав.

  Молодому Шевченкові подобалось бути присутнім на балах. Якщо всі інші слуги чемно виконували свою роботу, то він не лише подавав склянки з водою чи колоди карт, а й спостерігав за художниками, поетами, музикантами, вченими, слухав їхні розмови, переймав панські манери. А у вільні хвилини прямував у літній сад, де змальовував скульптури. Тут доля звела його з Іваном Сошенком, а цей в свою чергу з Є. Гребінкою, В. Жуковським, К. Брюлловим. І завдяки цим друзям на 22-му році життя він став вільною людиною. Воля дарує право Шевченку вступити до Академій мистецтв.

  Шевченко малює в основному аквареллю, опановує техніку олійного живопису та гравюри. За часів навчання  в Академії мистецтв його тричі нагороджували срібною, а потім золотою медаллю.

  2 вересня 1860 року Рада Петербурзької Академії мистецтв присвоїла Шевченкові звання академіка гравюри.

  Дослідниця спадщини Кобзаря Тархан Береза підкреслює, що поетичних творів Шевченка до нас дійшло 240, а мистецьких – олійних картин, акварелей, сепій, офортів, малюнків – майже 1200. Саме ця кількість свідчить про його глибоку закоханість у малярство.  Малярська спадщина Шевченка стала основою розвитку реалістичного образотворчого мистецтва в Україні. Він досконало володів різними жанрами і різною технікою, проте за життя найбільше був поцінований як письменник.

  Тарас Шевченко – вірний син України. Він любив свою батьківщину, мріяв про її свободу й незалежність. Де б він не був, куди б не закидала його доля, Шевченко завжди згадував рідні місця, прагнув швидше полинути в Україну, зустрітися з однодумцями. Його роздуми над долею народу, любов до Вітчизни, туга й печаль за нею на чужині висловлені в багатьох творах.

  Любов і віра у світле майбуття українського народу допомагали Шевченкові вистояти, перенести злигодні й поневіряння.

   Минуло багато часу, але поезії Шевченка зараз дивують, окрилюють сучасників, вчать відданості країні й безмірної синівської любові до матері– України.

  Для багатьох поколінь Шевченкові слова були пророцтвом, порадою в тяжкі часи, настановою до дії, повинні вони залишатися цим і для нас. Бо, як я гадаю, не всі люди в нашій країні по-справжньому вільні та щасливі, адже залишилися невирішеними багато проблем, у тому числі й економічних. Особливою уваги потребує проблема духовного виховання молоді. Ми не маємо права, сидячи на одному місці, лаяти владу, життя та свою країну, а повинні робити якісь власні внески, щоб змінити ситуацію на краще, вірити у ці зміни, як щиро вірив Тарас.

Актуальність Шевченка сьогодні не в тому, що він порушував великі вічні питання або дав нам відповідь на них. Кожне покоління, зрештою, мусить само шукати відповіді на запитання, поставлені часом. Нині ми повинні повернутися обличчям до загальнолюдських цінностей, а отже, й до творчості Тараса. Люди, які читають Шевченка, може, й не відокремлюють проблем, які він ставив, але завдяки поетичному чару вдихають чисте здорове повітря.

  Сьогодні, як ніколи, актуальні Шевченкові слова «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, і свого не цурайтесь». Бо за останні роки в Україну прибуло чимало чужинців. Ми не повинні загубитися серед інших народів, серед чужих традицій, ми не повинні переймати чужий спосіб життя і поведінки. Нам треба пам’ятати, що ми, українці, народ, який має багатовікову історію, мова якого входить у трійку наймелодійніших, найкрасивіших мов світу. Адже, Шевченко немало писав віршів, що стосуються наших народних скарбів.

  Поезія для Шевченка дуже дорога: це квіти його душі, це рідні діти його серця.

  Отож, слова Тараса Шевченка і сьогодні живі та актуальні, бо вони звернені до совісті народу, не дають їй заснути, закликають до дії.

  Шевченко для свідомості українців – не просто література. Він – наш всесвіт. Явище Шевченка – виправдання України перед людством, підтвердження нашої національної повноцінності. Слово, яке не співвідноситься з його Словом, - нічого не варте. До Шевченка треба доростати всім життям.

   Шевченкові належить вічність. Я просто не уявляю себе без Шевченка. В ньому вся історія, все буття, всі мрії. Уявити себе без Тараса – це все одно, що без неба над головою.  Він – вершина українського родового дерева.

  Шевченка я шаную й поважаю як талановитого письменника, але більш за все моя повага є за те, що він патріот. Багато творів написано, які засвічували його любов до України, непереможне бажання бачити її вільною й незалежною.  Тарасів «Кобзар» є особливою книгою для українців. «Кобзар» - книга, яка завжди буде в кожній українській родині.