15 особливостей Львова!

1. У центрі Східної Європи. Місто знаходиться 50 км. від кордону з Європейським союзом. А також на відстані близько 500 км від трьох столиць: Києва (Україна), Варшави (Польща) та Будапешту (Угорщина).

2. Сьоме найбільше місто України. У місті живе понад 800 тисяч мешканців.

3. Львів перебував у складі восьми держав. Протягом свого становлення місто перебувало у складі Галицько-Волинського князівства, Австро-Угорської імперії, Польщі, Росії, під нацистською окупацією, Західноукраїнської Народної Республіки, Радянського Союзу та Незалежної України.

4. Місто названо ім’ям сина короля. Місто було засновано у 1256 році королем Данилом Галицьким, який назвав його в честь свого сина - Лева.

5. Львів - відкритий для світу, дружній до людей! Саме таким є гасло Львова, що символізує відкритість та привітність мешканців і неймовірну атмосферу.

6. У Львові — найбільша кількість пам’яток архітектури в Україні. Зокрема,у місті збережено 2500 пам'яток історії та архітектури. Окрім того, з 1998 року Львів внесено у світову спадщину ЮНЕСКО.

7. Львів - місто студентів. Кожен п’ятий у Львові - студент. Зокрема, у місті налічується близько 170 тис. студентів. А також 26 університетів. Найбільшими є ЛНУ імені Івана Франка та “Львівська Політехніка”.

8. Щороку у місті відбувається понад 100 фестивалів. Традиційними для Львова є фестивалі класичної музики, вуличного театру, свята кави, шоколаду, пампуха. Також протягом двох років саме у Львові відбувається один з найбільших у світі джазових фестивалів.

9. У Львові найбільша концентрація музеїв в країні. В місті налічується 60 музеїв епохи ренесанс, бароко та класицизм.

10. Релігійний осередок. Львів є центром одного з найрелігійніших регіонів України. У місті функціонує 104 храми та представлено усі релігійні конфесії.

11. У Львові виступає 2 професійних футбольних клуби. ФК “Карпати” та ФК “Львів”. Також Львів є фартовим містом для збірної України з футболу, адже вона ще жодного разу тут не програвала.

12. Перший футбольний матч в Україні та Польщі - відбувся у Львові. 14 липня 1894 року на території Стрийського парку відбулась гра між командами Львова та Кракова, яка стала офіційним матчем на території України та Польщі. Команда Львова здобула перемогу.

13. Львів - нова туристична мекка Східної Європи. Щорічно кількість туристів зростає на 15-20%. Минулого року Львів відвідав 1 млн туристів. Найчастіше до Львова їдуть туристи з Польщі, Німеччини, Росії, Франції, Великобританії, США, Канади, Японіі.

14. Аеропорт імені короля Данила Галицького - один з найбільших у Східній Європі. Знаходиться 6 км від центру міста. У 2012 році відкрито новий термінал та продовжено злітно-посадкову смугу, яка дає змогу приймати великі літаки. Пропускна здатність аеропорту складає 2 тис пасажирів на годину.

15. Львів - місто винаходів. Саме у Львові започатковано першу в Україні залізницю, відкрито перший в Україні готель, засновано професійний театр та першу українську школу. А також винайдено першу у світі гасову лампу та запущено повітряну кулю.

Легенда Львіського цирку. Привид клоуна.

Було це не так давно, десь у 1972 році. Якраз через 3 роки після відкриття Львівського цирку
В ті часі головною розвагою Львів'ян - був цирк. І от якось на одній з вистав, де людей смішили клоуни почали творитися дивні речі. Посеред номера з жонглюванням великими кульками на сцену вийшов 4й клоун, якого не було у програмі. Було видно, що він у потертому одязі і що його вбрання дуже старе і дивовижне як на 70і роки. Багато людей повставало з мість, щоб подивитися хто то такий, бо дивакуватий клоун не вписувався у картину і на нього дивовижно дивилися клоуни які виступали в той час. Раптом з криком він побіг у сторону виходу і зник у повітрі! Це дуже сильно налякало глядачів і люди почали говорити про привида який лякає людей своєю незрозумілою появою і зникненням. Багато хто не вірив і казав, що це витівки організаторів вистави, що це спеціально зроблено, щоб більше людей прийшло на наступні вистави і подивилися на клоуна. Але організатори це заперечували і казали, що це безглуздо лякати людей, там де вони повинні реготати від сміху.
Багато хто хотів дізнатися про таємницю клоуна - привида. І от що виявилось. В 1969 році, коли будувався цирк, люди заздалегіть записувалися на кастинг жонглерів, акробатів і клоунів. І був такий Омельян - невдаха клоун, який приходив у сусідське приміщення, де проводили кастинги і співбесіди, і дарма намагався розсмішити жюрі. Йому, все ж таки, не дали жодного шансу виступати в приміщенні цирку, який скоро повинен відкритися. Невдаха так засмутився, що одягнувшись у вбрання клоуна, пішов до недобудованного приміщення цирку і повісився, якраз посередині арени...

Біла пані з Кривчиць

Личаківський парубок Славко мав дівчину в Кривчицях. Якось вони прощалися пізно ввечері коло її хати і вона спитала:

– Чи ти сильно мене любиш?

Славко пожартував:

– Якби ти мала молодшу сестру, я б її ще сильніше любив.

– Славку, не гніви Бога! – спалахнула дівчина і втекла додому. Хлопець весело засміявся і рушив на Личаків. Дорога вела повз капличку.

Несподівано з-за каплички з'явилася якась біла постать. Коли він наблизився, то побачив пані в білій шовковій сукні, обличчя її було прикрите білим завоєм. Пані перепинила Славкові дорогу і сказала:

– Я молодша сестра твоєї дівчини. Я гарніша за неї.

Пані відгорнула завій і Славко побачив, що вона й справді дуже подібна на його дівчину, але значно молодша і гарніша.

– Що… Що ти хочеш від мене? – цокотів зубами Славко.

– Хочу, аби ти мене провів трохи, – сказала пані й подала йому руку. Вони йшли якийсь час мовчки і Славко відчував, як від його руки, котра тримала зимну долоню Білої пані, розбігаються по цілому тілі мурашки. Йому здавалося, що вони не йдуть, а легко пливуть в теплому нічному повітрі.

Спинились вони біля якоїсь низької брами. Пані постукала, брама розчахнулася і вони почали спускатися сходами до підземелля.

Славко побачив підземну церкву, в якій молилися якісь люди в чорному вбранні. Церква була якась дивна, бо ніде не можна було помітити хреста. Натомість стояв багато оздоблений вівтар з великою золотою зіркою. Перед вівтарем горіли свічки і стояв священик в червоній рясі.

Біла пані підвела Славка до вівтаря і він, мов крізь сон, почув, як звертається до нього священик:

– Чи маєш добру і непримушену волю взяти за жону Білу пані? Так само в стані дрімоти відказав:

– Так.

Далі пам'ятав, як вони покинули церкву і з'явилася чорна карета, запряжена чорними кіньми. Пані сіла в карету і сказала на прощання:

– Мужу мій, зараз мусимо розлучитися, але я приїду по тебе рівно за рік. І пам'ятай, що мусиш дотримати подружнього шлюбу, інакше чекатиме сувора кара.

По тих словах свиснув батіг і карета зникла у темряві. А Славко знову опинився біля каплички.

Після цього випадку цілий рік він прожив, мов причмелений. Цурався друзів і забав, не знаходив утіхи ні в шинку, ані в церкві.

Коли ж проминув рік, Славко десь щез. Через тиждень, щоправда, з'явився, але цілковито стратив глузд.

Незабаромм помер, а по його смерті чувся дитячий плач біля каплички. Хтось навіть бачив, як Біла пані вішає пеленки вздовж дороги на вербах. Та чи то були дійсно пеленки, чи клапті сивого туману – важко сказати.

Легенда про Лева-Аптекаря

Колись давно нашим містом правив князь Лев Данилович, син Данила Галицького. І взяв він собі за дружину Констанцію, доньку угорського короля Бели IV. Князь Лев ніжно кохав свою дружну, підтримував її та у всьому їй допомагав.

Він звів храм, у якому його молода дружина могла б молитися. Цей храм зберігся дотепер, зараз це церква Івана Хрестителя. Згодом, за наказом Констанції, при храмі побудували монастир із лікарнею та першою у Львові аптекою. Констанція сама, разом із ченцями монастиря, виготовляла ліки. Часом приходив допомагати дружині і князь Лев.

Ченці, сповнені поваги до князя, який не тільки правив містом та князівством, а ще й займався аптечною справою, вирішили увіковічнити його і зробити скульптуру, яка б символізувала князя-аптекаря. Так з'явився лев із аптечною ступкою. Лев символізує князя Лева, а ступка – аптекарську справу. Кажуть, що мати такого Лева-аптекаря вдома – добра прикмета: усі ваші проблеми зникнуть, наче стерті у порох.

Тверезий келішок

Якось у львівській кнайпі стрілися четверо друзів, які залицялися до одної панянки зі Замарстинова. Як то часом буває, вони випивали, точили побрехеньки, розказували різні життєві історії. І почали сперечатися, котрому з них чарівна панянка приділяє найбільше уваги.

Суперечка ставала все запеклішою, але ніхто не хотів поступитися. Тож вирішили батяри розв’язати суперечку стрілянням з пістоля. Поставили невеликий камінець, відійшли на 20 кроків (а саме стільки сходинок було до помешкання гарної панянки), та й зачали стріляти.

Першим стріляв парубок, який був мисливцем. Він ледь не забив голуба, але в камінь не вцілив. Другим стріляв аптекар – він лиш пригублював оковиту, тож був впевнений у своїх силах, однак і він схибив. Прийшла черга філософа. Він пив найбільше, говорив найгучніше, і взагалі, все на світі знав. Але і його підвів пістоль. Зрештою, дійшла черга до найбільш мовчазного парубка. Уважно глянув він на пістоль, примружив око і влупив у саму середину каменя, аж іскри полетіли! Подивовані друзяки гратулювали і розпитували, як же йому так вдалося. А той лише загадково посміхався. Певно, то його келішок був чарівним, і скільки би з нього не пив, не п’янів?

Було то правдою, а може, й ні. А можливо, він влучив, бо мав у кишені каблучку, з якою збирався йти свататися до тої панянки? Хто тепер то знає? А може, то кохання мало таку силу, що могло кулю завернути? Але з тих пір ходить по львівських кнайпах легенда: начебто існує зачарований тверезий келішок, з якого скільки не пий, а п’яним не будеш! Комусь це не до вподоби, бо часом як прийде підгуляний чоловік додому, і жінка зачне його сварити, то мусить вколоти: «Що, шукав тверезий келішок, а трапилися лише п’яні?»

Легенда про Еміля

Колись у Львові жив однин професор. Він був відомим науковцем, займався філософією, читав курси петрографії, мінералогії, історичної геології, брав участь в укладанні геологічного атласу Галичини.
Студенти любили цікаві лекції професора Еміля, бо ж він був затятий мандрівник і завше захоплююче розповідав про Америку та Мексику і свої молодечі пригоди серед індіанців та золотошукачів. Свій статок пан професор нажив на мексиканських нафтових родовищах, тож коли повернувся із заокеанських мандрів, то став одним із найбагатших мешканців Львова. Над усім містом височіла його прекрасна вілла.

Маючи великий маєток, Еміль потурав усім своїм захцянкам. Кожного вечора куштував він заморські наїдки у рестораціях, опісля йшов у кнайпу та й під гальбу пива весело розповідав присутнім історії про індіанців, описував дивовижні кактуси та смішні каптури, які носять мексиканці. Так засиджувався професор у таких закладах, що вертався додому лиш з когутами.

Еміля всі любили, бо, часто файно вгощаючи, взамін він нічо ніколи не просив. Так почали кликати професора до гри у карти, і той дуже швидко пристрастився. Щастило йому не завше, та через відчуття запалу рідко вмів вчасно зупинитись.

Коли чуприна в професора зникла, і він ледве нагадував того статного чоловіка, задумався Еміль про своє життя та вирішив піти до монаха. Довго він розмовляв з бернардинцем, і той йому сказав: «Емілю, ти сам знаєш, що є причиною твоїх злиднів. Одумайся, чоловіче. Ти маєш світлий розум, та час і пристрасті нещадні...»

Так спереживався Еміль після розмови з бернардинським ченцем, шо аж голова його розболілась. Поруч з монастирем була аптека «Під Угорською короною», тож по дорозі додому зайшов він туди за мікстурою від головного болю. Було там так велично, все дихало наукою, а запахи трав було чути аж на сусідній вулиці. Дуже Емілю там сподобалось, аж іти не хотілось.

Вдома випив помічну мікстуру та влігся на бамбетлі, вкрився коцом та й втупився в одну точку – все йому не виходили слова монаха з голови.

Опісля Еміль ґречно намагався вернутись і до науки, і до праведного життя, та ніяк йому то не вдавалось. А коли вже його життя було на схилі, вирішив він на останні гроші замовити у майстрів ляльку аптекаря та подарувати її облюбованій аптеці, аби та сиділа на вітрині. Хотілось йому залишити після себе пам’ятну річ. Й не дарма – ляльку на честь професора львів’яни лагідно назвали Мільком. Подейкують, що якщо підійти до вітрини ближче, то можна вловити, що Мільковими очима дивиться на світ бідолашна душа професора, яка досі воліє пригод – таких, щоб і користь з них була, і їй потіха

Семеро заклятих лицарів

Під Княжою горою вище церкви святого Миколая була гора Будельниця. Називали її так через те, що тут стояла сторожова вежа, з якої, будили на сполох при наближені ворога.

Коли король Казимир у 1340 році прийшов добувати Львова, на Будельниці тримали варту семеро лицарів. І чи то їм хто зілля підсипав, ми сам, позасинали, але не помітили вони ворога, бо спали, як убиті. За той гріх були семеро лицарів прокляті на вічне перебування в горі. Стеріг їх там старий львівський чорт Смалюх. Один раз на сто літ виходив Смалюх у пошуках гравця в карти, приводив його в гору, і грали вони на душі лицарів. Та ніхто в чорта не зумів їх виграти і визволити. Одного вечора років двісті тому вертався з корчми молодий драгун. Йшов і насвистував собі "фай-дулі-фай", коли раптом побіля Будельниці перестрів його чоловік в картатому сурдуті.

– Добрий вечір, пане драгуне, – привітався невідомий.

– Добрий і вам.

– Бачу, маєте веселий настрій?

– По штирох гальбах пива і смачній вечері тяжко собі настрій зіпсувати.

– А що, як я вас, пане драгуне, запрошу в карти пограти? Маю бутель люксової мальвазії.

– З того треба було починати.

– Ну, то прошу, – сказав невідомий і повів драгуна в кущі.

Драгун був не з полохливих, та, коли побачив, як гора розступається, проказав про себе „свят, свят, свят”. Вони увійшли у простору залу, і драгун відразу здогадався, куди потрапив, адже він знав легенду про сімох заклятих лицарів. І саме їх він побачив всередині гори. Лицарі сиділи по обидва боки довжелезного дубового столу. Коли з'явився драгун, вони всі повернули в його бік голови і в їхніх поглядах читалася надія.

– Ну, пане драгуне, вибирайте, на що будемо грати. Я ставлю міх золота або душі цих лицарів. Майте на увазі, що від них дістанете самі шишки.

– Граю на їхні душі.

– Дуже добре, – скреготнув зубами чорт. – Знайте, що коли програєте, лишитеся тут.

Драгун був першим картярем на цілий Львів і знав, що коли будуть грати картами Смалюха, то він ніколи в чорта не виграє. Тому вийняв з кишені свою колоду.

– Е, ми так не домовлялись! – запротестував чорт.

– А хто вам заважав домовлятись? Я гість і я вибираю колоду.
Нічого робити, мусив чортяка грати драґуновими картами і першу гру програв. Піднявся перший лицар, подякував, і, поклавши кілька шишок перед вояком, розтанув у повітрі. Так раз за разом виграв драгун у чорта сім душ лицарських і, коли зала спорожніла, він порозпихав пишки по кишенях і став прощатися. Чорт сидів насуплений і скреготав зубами. Драгун вийшов з гори і подався в касарню. Був добряче натомлений і миттю заснув.

Тільки вранці згадав про шишки. Глянув – а то щире золото!

Ну, не знаю, що він вже з тим скарбом робив, але гора Будельниця з тих пір занепала і тепер її навіть важко знайти.

"Слава" Оперного театру

Направду неймовірно цікава легенда пов'язана з чудовою завісою «Парнас» Львівської Опери, яка справно служить театрові вже понад сто років. Коли будівництво театру йшло до завершення, засновники Опери вирішили, що завіса у ній має бути такою ж помпезною і урочистою, як і сама будівля. І вони послали знавців-спеціалістів у театри Європи, аби ті підібрали зразок завіси, який би найкраще пасував до Львова. Найбільше посланцям сподобалися завіси у Міланському театрі і в театрі Кракова. Як потім з'ясувалося, їх автором був відомий художник Генрик Семирадський, до речі, поляк, який народився в Україні. Йому і зробили замовлення на театральну завісу.

Майже чотири роки, поки тривало будівництво театру, митець працював над своїм шедевром, але, на превеликий жаль, коли робота була закінчена і треба було відкривати театр, виявилося, що грошей на викуп завіси засновники не мають. Театр будувався здебільшого на пожертви меценатів, але вони усі заявили, що більше грошей не дадуть.

Замовники, похнюпившись, вирушили до Італії і повідомили Семирадського, що грошей, аби заплатити за його роботу, немає. Художник виявився людиною напрочуд доброю, не розгнівався на невдах, а повів їх до своєї майстерні і показав завісу. Львів'яни втратили дар мови і цілий день простояли, милуючись шедевром, про який вони стільки мріяли. Коли був уже пізній вечір, гостей попросили залишити майстерню. Цілу ніч львівські шанувальники мистецтва сперечалися про художні нюанси величної картини, а щойно зажеврів ранок, вони вже були біля дверей майстерні і благали Семирадського ще раз показати їм завісу, аби розв'язати мистецьку суперечку. Художник сам зацікавився суперечкою і разом із гостями провів біля завіси декілька годин. Наступного дня львів'янам треба було вже вирушати додому і вони знову благали майстра востаннє показати їм свій шедевр.

І тоді Генрик Семирадський зрозумів, що ніхто так не поцінує і не полюбить його картину, як ці люди і ніде у світі вона не буде так гарно виглядати, як у тому місці, для якого була призначена. І митець зробив прекрасний вчинок — подарував плід свого натхнення львівській Опері. Це було якраз напередодні відкриття театру у 1900 році, а вже 1902 року художник помер, але його чудова робота і дотепер тішить вишуканий художній смак львів'ян.

Криниця самогубців

Піднявшись вулицею Кривоноса до того місця, де вона перетинається з вулицею Довбуша, ми опиняємося біля місцини, яка викликала колись моторошний острах у кожного львів'янина.

Звідси вгору вела стрімка стежка до каменярні, а збоку стояла дуже глибока криниця, з якої давно вже не брали води. Може, тому, що містилася вона на узбіччі, почали її навідувати люди, яким набридло життя. Важко сказати, коли вперше тут знайшли самогубця, але знаходили їх часто. При цьому окремі з них виглядали так, що відразу було видно – не самі вони туди вскочили. Одного разу добули звідти пару закоханих. Вістка хутко поширилася містом і подібні випадки почастішали. Щось дуже сильно приваблювало самогубців до цієї кринички. Чи то віддаленість від міста, чи може її "слава".
Врешті-решт владі міста все це осточортіло і вона розпорядилась засипати криницю. Але це місце продовжувало випромінювати лякати львів'ян. Тепер - через привидів, які любили прогулятись біля криниці.
Духи самогубців час від часу нагадували про себе, з'являючись запізнілим перехожим.
Коли траплявся якийсь сміливець, що проходив неподалік серед ночі, то міг бачити білі постаті довкола криниці. Духи рухались навколо криниці в якомусь моторошному, сонливому танку.

Затоплена церква

Колись на Клепарівці ( це там, де зараз Львівська пивоварня і Музей пивоваріння) була невеличка церква, оточена липами та кленами. Тричі на день лунали дзвони, скликаючи людей з найближчих околиць.
В 1695 році татари вкотре зібрались захопити Львів... Але тут трапилась біда. Одним недільним ранком, коли в церкві проводилась служба, орда ввірвалась в храм. Ніщо не могло їх зупинити - ні молитви священника, ні плач дітей, ні прокляття матерів: вони вбивали, грабували...
В цей час, коли в церкві були загарбники, раптом налетів сильний вітер, почалась неймовірна злива. Небо пронизали блискавки, пролунав жахливий гуркіт грому, - і церква разом зі всіма, хто в ній був, почала опускатись під землю. Бурхливі потоки води залили підлогу і швидко почали підніматись до верху.
Через деякий час на місці, де була церква, залишилось тільки каламутне озеро. Місцеві забобонно хрестились проходячи біля озера, що тепер нарікли "Чорний діл".
Час від часу з глибин озера можна почути плач та глухий дзвін...

Примара Львівської залізниці

Все почалося саме з будівництва залізниці. Ця історія бере початок 150 років тому. В 1861 році була запущена залізнична колія, яка з'єднала Львів та Перемишль. Це була одна з перших залізниць на території сучасної України. І вже через декілька років цей проміжок залізниці був окутаний таємничістю та містикою. А все через те, що на цьому проміжку почали відбуватись досить нестандартні ситуації.

Час від часу місцеві мешканці та гості тутешніх місць почали помічати дивний потяг. Він рухався по рейках залізниці дуже швидко й майже безшумно. Перелякане керівництво залізниці всіма способами намагалося скрити факт появи такого потягу, бо налякані пасажири почали відмовлятись від послуг цієї залізниці. Але журналістам бульварних газет якимось чином стало відомо про загадкову появу потяга-примари. Багато кого з них вабила залізниця де вони намагалисяся на власні очі побачити це диво, але це майже нікому не вдавалося, адже потяг-примара з’являвся і зникав у найнеочікуваніших проміжках залізниці, до того ж ще й у будь-який час незалежно від побажань журналістів. При всій своїй загадковості потяг жодного разу не став причиною аварії. Він просто розчинявся в повітрі не завдаючи шкоди навколишнім. Цей потяг був дуже-дуже швидкий і наздогнати його просто не було можливості. Зупинити його в будь-який інший спосіб теж не було можливості, так як примара не очікувано розчинялась в повітрі.

Поява потяга, яка зібрала найбільшу кількість глядачів відбулася на пероні Львівського вокзалу. Одного разу ввечері, коли перон був заповнений людьми, що очікували прибуття потягу з Відня. Всі присутні спостерігали таку картину. З західного напрямку, тобто зі сторони Відня точно за розладом прибував потяг Відень-Львів. І коли всі, хто очікували на прибуття цього потяга, вже почали розпізнавати не тільки силует потяга, а навіть обличчя пасажирів, раптом не звідки на колії з’явився потяг-примара. Він на шаленій швидкості нісся з боку сходу по тій самій колії, що й состав с пасажирами. Було враження, що всі, хто зараз э на пероні та у вагонах, стануть свідками страшної трагедії. Здавалося, зіткнення двох потягів чоло в чоло просто не уникнути. Хвиля страху й паніки прокотилась по перону. Всі затамувавши потяг очікували, чим закінчиться ця зустріч. У разі аварії кількість жертв легко могла перевищувати кілька сот чоловік. Але, на диво усім, в момент зіткнення потяг-примара почав танути в повітрі і пронісся сірою димкою через весь потяг та розтанув в повітрі ніби його ніколи й не було. Ще декілька разів випадкові свідки спостерігали його появу на коліях львівської залізниці. Він то раптово з’являвся в темряві залізничних тунелів, то так само раптово розчинявся в повітрі. А потім він просто раптово зник. Й досі достеменно не відомо, чому ця примара з’являлась і куди саме вона поділась. Але існування Львівського потяга-примари на завжди увійшло до фольклору Галичини. І э беззаперечною родзинкою найстарішої української залізниці..

ЗНАК ГОСПОДНІЙ

Колись на місці Вірменської церкви знаходився сад, в якому росли завезені з Вірменії дерева й кущі. Дерево айви давало такі плоди, що коли їх розрізали навпоперек, вони завжди показували хрест. Багатий львівський вірменин Івашкович звернув на це увагу і розцінив як знак Господній. Коли було вирішено збудувати церкву на вулиці Вірменській, то в основу її плану було закладено форму хреста, який побачив Івашкович у розрізаній айві.

ЩАСЛИВИЙ ПАЛЕЦЬ.

Никифор Дровняк був відомим художником лемківського походження. Його дещо наївні малюнки вважають віддзеркаленням душі народу. У Львові його бронзова скульптура обросла справжніми легендами. Багато людей вірять, що погладжування його пальця та носа принесе їм щастя.

ТРУНА У РАТУШІ

Кажуть, що ще й сьогодні по ночах у коридорах львівської Ратуші під стелею інколи літає чорна труна. Це нагадування про несправедливе рішення одного судді. Нещасного в’язня тоді стратили, а труна почала лякати сторожу та депутатів Ради.

ТАЄМНИЧИЙ ТУНЕЛЬ

У радянські часи у центрі Львова, під вулицею Личаківською, знайшли тунель. За популярною легендою, то був перехід між жіночим монастирем Кларисок та чоловічим Бернардинів. Втім, як свідчать історичні джерела, на тому місці був усього лише підкоп, за допомогою якого турецька армія у 1672 році безуспішно намагалася потрапити до міста.

ПАДІННЯ АНГЕЛА

Родинна усипальниця угорської родини Боїмів дивує своїми таємницями навіть через чотириста років після будови. Кілька років тому з-під її куполу впала фігурка Ангела, що була зроблена з пісковика. Попри висоту понад 13 метрів та делікатність каменю, Ангел не розбився. Сьогодні його, як і раніше, можна оглянути в інтер’єрі каплиці.

УГОДА З ДИЯВОЛОМ

У 1641 році міщанин Альберт Віроземський уклав із дияволом угоду і віддав йому свою душу разом із тілом. Це назвали «найбільш ганебним людським вчинком за всю історію міста». Альберт видурював у людей гроші, прикидаючись священиком. Він почав їздити селами навколо Львова, правити служби і збирати гроші. Коли шахрая викрили, бажання жити у нього було настільки сильним, що він уклав контракт із дияволом, котрий начебто прийшов до нього у вигляді молодого привабливого хлопця, пройшовши крізь стіну. Вирок суддів був одностайнім – смерть через спалення. Сподівання грішника на допомогу диявола виявилися марними.

ЗНАМЕННЯ ДЛЯ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Під час навчання у Львові в монастирі отців Єзуїтів Богдан Хмельницький гуляв у їхньому саду. Як каже легенда, раптово здійнялась буря, і сильний вітер підніс його на кілька сантиметрів над землею. Монахи припустили, що цей знак пророкує хлопцеві велике майбутнє. Богдан став славним гетьманом України та очолив найбільше повстання в історії України.

ГОДИННИК, ЩО ВРЯТУВАВ МІСТО

Годинник на дзвіниці монастиря отців Бернардинів завжди випереджав дійсний час на півгодини. Робили це в пам’ять про винахідливого сторожа. Побачивши ворогів з висоти вежі, сторож пересунув стрілки, і це дозволило за боєм годинникових дзвонів одразу ж зачинити брами міста та врятувати мешканців. Кожен, хто чув дзвін, знав, що в його житті є більше часу.

Як збудували Вірменську церкву

 Колись на місці Вірменської церкви знаходився сад, в якому росли завезені з Вірменії дерева й кущі. Одне дерево давало такі плоди, що коли їх розкраювали впоперек, то вони завше показували хрест. То була айва. Багатий львівський вірменин Юрко Івашкович звернув увагу на це і розцінив як знак Господній. Коли вирішено збудувати на Вірменській вулиці церкву, то в основі плану поставлено форму грецького хреста, яку побачив Івашкович в розрізаній айві.

Збудована у 1363 р. Вірменська церква є фактично живою легендою давнього Львова, єдина із старих Львівських церков, що майже повністю зберегла свій первісний вигляд.
#Легенди_Львова@onlylviv

Львівська каторга

 Коли львівський бургомістр Мартин Кампіан затіяв у 1615 році Львівська каторгабудування Ратушевоі вежі, то звелів виловити геть усіх дармоїдів, волоцюг, п'яниць, картярів та всіх, хто по шинках дні свої губив. Їх приводили на будівництво, записували поміж робітників і змушували працювати. А треба ж сказати, що серед цієї чесної компанії багацько було діток заможних міщан, котрі в руках, крім ложки, карт і келиха не вміли нічого тримати. Ото сміху було! Усе місто потішалося над ними. А чимало батьків самі приводили своїх синів і віддавали, як тоді жартували на каторгу.

Саме тому з північного боку Кампіанівської вежі було видовбано на камені зображення корабля, як пам'ятку про той час, коли гультіпак відправили „на галери”.
#Легенди_Львова@onlylviv

Сім'я | Самопоміч

СІМ'Я

← Всі публікації розділу

«Сім’я – це незабутні моменти, які проводимо разом», - «Об’єднання «Самопоміч»

24 серпня, до Дня Незалежності України, «Об’єднання «Самопоміч» організовує сімейне свято, щоб кожен львів'янин мав можливість гарно провести вихідний день разом зі своєю родиною. Свято відбудеться у спортивному розважальному комплексі «Медик», що на вул. Горбачевського, 24. Початок о 14:30.

«Веселі клоуни, цікаві забави, смачні солодощі – усе це і багато іншого чекає на кожного учасника. Гарний настрій та щирі посмішки – ось заради чого «Об’єднання «Самопоміч» організовує подібні заходи», - зазначила Оксана Олешко, організатор свята.

В шоу-програмі візьмуть участь агенція «Смайлик шоу», організація «Альтернатива», танцювальні колективи «Обана», «Buga- Buga» та «Appetizer». Також на святі будуть присутні дитячі улюбленці — собаки хаскі, а розважатимуть публіку чудернацькі та смішні фокусники. 

Плавання для малозабезпечених

«Об'єднання «Самопоміч»» спільно із спортивно-розважальним комплексом «Медик» розпочали масштабний проект – плавання для малозабезпечених. Метою проекту є допомогти сім’ям зі скрутним фінансовим становищем провести хороше, якісне дозвілля. У будні дні з 9:00 по 13:00 багатодітні та соціально незахищені сім'ї зможуть займатись плаванням абсолютно безкоштовно. Реєстрація за посиланням http://bit.ly/1yDVyFD.

«Це вже далеко не перший проект для малозабезпечених сімей, раніше проводились проекти «Спорт для всіх» та «Ковзанка для малозабезпечених», – зазначив керівник відділу роботи з молоддю «Об’єднання «Самопоміч» Олексій Кучеренко.

Проект триватиме з 19 серпня і доти, доки позволятимуть погодні умови. СРК «Медик» знаходиться на вулиці Горбачевського, 24.

Довідка

Для того, щоб взяти участь у проекті необхідно заповнити реєстраційну форму на сайті «Самопомочі» або зателефонувати за номером 297-1000. Інформація надається безкоштовно.

Заняття спортом – здорове майбутнє ваших дітей!

Або про те, як виживає дитячий спорт сьогодні?  Та як зацікавити дітей до спортивного стилю життя?
(Аналітичний репортаж)

   Наше життя – це рух,  де все змінюється та розвивається. З дитинства ми чуємо навколо себе гучні висловлювання на тему спорту: « Загартовуйся,  якщо хочеш бути здоровим! », «Фізичні вправи – найкорисніший замінник ліків!» та інші. Ніхто з цим не сперечається, бо завжди всім було відомо, що заняття спортом зберігають здоров’я, продовжують життя та покращують фізичну форму.

    Справді, сьогодні фізкультура і спорт відіграють велику роль у житті людини. Однак як показує час, з розвитком науково-технічного прогресу, людство стає все менш активним. У XXI столітті спорт майже витіснила різноманітна техніка: комп’ютери, мобільні телефони та телевізори. У підлітків спостерігається низький рівень фізичних навантажень, що уповільнює обмін речовин в організмі і сповільнює його розвиток. В умовах сучасного світу, коли більшу частину часу ми проводимо в сидячому положенні, кожному необхідно приділяти час фізичним вправам, щоб елементарно підтримувати себе і свою опорно-рухову систему в тонусі. Але в ідеалі фізична культура повинна супроводжувати людину від самого народження і, можна сказати, до смерті, оскільки вона надає оздоровчий і профілактичний ефект, що є надзвичайно важливим у будь-якому віці.

    Я вирішила поцікавитися думко лікаря-реабілітолога – Оксани щодо фізичних навантажень, які треба виконувати, аби бути у чудовій формі і при цьому не зашкодити своєму здоров’ю.

– Які вправи є ефективними та доступними для кожного?

– Існує багато спортивних елементів, які оздоровлюють та допомагають легше жити. Це ранкова зарядка,  ходьба,  прогулянки на велосипеді, теніс, баскетбол, катання на ковзанах та інші.

– Яку користь дають нам ці вправи в повсякденному житті?

– Ранкова зарядка:

Підтримувати себе у формі кожен день набагато корисніше, ніж час від часу відвідувати тренажерний зал, що виходить далеко не у всіх на увазі різних факторів, будь то час або фінансові можливості. Зарядка не займе багато часу, і Ваш бюджет ніяк не постраждає! Ще один плюс зарядки в тому, що вона заряджає Вас енергією з самого ранку, і на роботі ви вже не шукаєте моменту, щоб непомітно подрімати, а повними сил ухвалюється за свої обов'язки.

Ходьба:

Ходьба є, мабуть, найлегшим з усіх видів спорту. На неї не потрібно затрачати багато енергії, а ефект досить високий. Ходьба діє на організм оздоровчо, піднімає тонус м'язів, зміцнює кісткову тканину, розвиває координацію руху, стимулює обмін речовин. Ходьба сприяє зниженню ваги, благотворно впливає на нервову систему. Щоденні прогулянки ж тільки збільшать позитивний результат від такого роду навантажень. Протипоказань для ходьби не існує, нею може займатися навіть гіпертонік. Заняття ходьбою рекомендують для багатьох захворювань серцево-судинної, легеневої систем, при нервовим перенапруженням і навіть в реабілітаційні періоди. Вона надає зміцнюючу дію буквально на весь організм.

Прогулянки на велосипеді:

Прогулянки на велосипеді, як і турпоходи, сприяють розвитку м'язів всього тіла. У результаті щоденних прогулянок на велосипеді в протягом 20 хвилин витрачається 300 калорій. Однак не треба себе надмірно навантажувати фізичними вправами, оскільки в цьому випадку замість жирових з'єднань організм буде спалювати вуглеводи. Перед відправленням в велопоїздку з'їжте трохи продуктів, що містять незначну кількість глюкози, (наприклад, тарілку спагетті з сиром). Протягом всього дня під час велосипедної прогулянки їжте борошняні вироби, банани. Це сприяє збереженню білкових сполук у м'язах.

Теніс:

Цей вид спорту був популярний в усі часи. У самих аристократичних сім'ях було прийнято володіти ракеткою. А адже теніс - це не просто гра, це вид спорту, який, безсумнівно, приносить користь організму і тримає Вас в прекрасній формі. Теніс тренує практично всі м'язи, зміцнює серце, кістки, покращує кровообіг. Дослідження показали, що у 70-річних жінок, що займаються щодня тенісом, кістки майже такі ж міцні, як і у 30-річних. За одну годину занять тенісом витрачається приблизно 426 кілокалорій. Оскільки теніс - спорт, що вимагає швидкої реакції, необхідно вживати продукти, що містять магній (волоські горіхи, чисто борошняні вироби).

Баскетбол:

Один з улюблених видів спорту в американського населення (на жаль, здебільшого, творчий), і мій, зокрема. Баскетбол тренує м'язи ніг і верхню частину тіла. Спринтерське плавання, що збільшує об'єм легенів, добре доповнює цей вид спорту. Необхідно їсти продукти, що містять залізо і вітамін С: птицю, рибу, борошняні вироби з фруктами (наприклад, кислі яблука, грейпфрут).

Катання на ковзанах:

Катання на роликових ковзанах  – це модне і корисне для здоров'я, а також надзвичайно популярне серед людей різного віку заняття, яке зараз дуже активно пропагується в Росії. Як тільки на вулиці видається відповідний для цього заняття день, ми спостерігаємо безліч людей на роликових ковзанах у парках і скверах, на тротуарах і тінистих алеях. Цей вид спорту благотворно діє, в першу чергу, на координацію рухів і на дихальну систему. Ефективно впливає на розвиток кісткової тканини, зміцнення суглобів, стабілізує роботу міокарда, нервової системи, допомагає виправити поставу.

Існує ще безліч видів спорту, і тільки Ви можете вирішити, який з них Вам більше до душі.

    Багато корисної інформації я почула він пані Оксани. Виходячи з її кабінету, мені одразу стало моторошно від того, що буде із наймолодшим поколінням. Адже вони зовсім пасивні і про заняття спорту й мова не йде. Адже батьки не вважають за потрібне віддати своїх дітей у спортивні секції, краще купуватимуть своїм чадам новомодні гаджети, аніж дбатимуть про їхнє здоров’я.

     Щоб більше дітей залучати до спорту та пробудити інтерес до цього цікавого заняття у Львові проводять безліч спортивих заходів, щоб кожний зрозумів, що активний стиль життя необхідний нашому здоров’ю.

    Для того організація «Самопоміч», щорічно у Львові проводять «Ярмарок спорту», у якому найвидатніші спортсмени України, стають прикладом для представників спортивних секцій, що переймуть естафету чемпіонства вже в недалекому майбутньому. Метою спортивного ярмарку є те, щоб кожен, хто його відвідає, відчув необхідність бути фізично сильним, активним та здоровим. Це місце самовизначення, де школярі можуть обрати здоровий спосіб життя, це місце, де батьки бачать своїх дітей здоровими та успішними. Під час спілкування з Мар’яною Іванишин, яка є представником корпорації «Aртеріум», вона зазначила, що лише 13% всіх українців на сьогодні активно займаються спортом.

«Спорт – це можливість працювати. У житті психологічні навантаження, які доводиться приймати, можна тільки збалансовувати лише хорошою фомою: плавати, ходити пішки, кататися на велосипеді чи їздити на конях – це все дуже важливо», – зазначив мер міста Андрій Садовий.

    Щорічно організатори «Ярмарку спорту» запрошують відомих людей, щоб відвідувачі могли поспілкуватися та запитатися все, що їх цікавить. Цього року гістьми були: восьмиразова олімпійська чемпіонка з кікбоксингу, тайського боксу та боїв без правил – Олена Овчиннікова, Сергій Барна – викладач Федерації бально-спортивних танців, Людмила Даїєр, яка презентувала книгу про львівських параолімпійців "Неможливе-молжливо!", український мореплавець-екстримал Павло Резвой, гравці футзального клубу "Енергія" : Максим Павленко, Михайло Грицина та Денис Овсянніков, команда професіоналів «Sixt auto», яка представляє досить рідкісний вид спорту в Україні – ралі та Анна Безсонова, яка на сьогодні вже стала абсолютною Чемпіонкою світу з художньої гімнастики.

  

Наш коментар

 Україна має великі досягнення в спорті. Найвідомішими у світі стали боксери – брати Клички, налбанням яких український народ сьогодні пишається найбільше. Серед футболістів популярним є українець Андрій Шевченко, який гідно грає за збірну України.

  Яна Клочкова, Ліля Підкопаєва, Володимир та Віталій Клички та інші спортсмени – це ті люди, завдяки яким український спорт не вмирає, а, навпаки, розвивається, виходить на світовий рівень. Тож молоді є з кого брати приклад. До того ж у Львові є дуже багато спортивно-оздоровчих комплексів, де можна зайнятися спортом, тому що там є хороші умови для цього.

   Закликаю молодь активно вести здоровий спосіб життя. Якщо хочете довше жити і бути здоровими, треба дотримуватися простих правил:  щодня займатися фізкультурою і спортом, слідкувати за своїм здоров’ям, відмовитися від шкідливих звичок – куріння та вживання спиртних напоїв.

Не чекайте завтра – розпочинайте нове здорове життя вже сьогодні!  Оберіть спорт для себе і ви переконаєтесь, наскільки ви можете бути здоровими та щасливими, а ваші діти успішними.

Рецензія на книжку Зеновія Филипчука «Ліки від великої депресії»

Книжка написана у дотепній формі під гаслом «де щиро сміються, там ніколи не б’ються».

Загалом книга має 55 різноманітних розділів. З них мене найбільш вразили: «Бідні аж голубі», «Нова професія», «Парламент у маршутці» та «Груди року». Автор описує різні смішні події, які його оточували протягом життя. Всі події відбуваються у рідному місці Львові. Адже сам автор є львів’янином. У Зеновія було важке дитинство, бо  мати померла досить рано, коли йому було лише 7 років, а батько  після смерті жінки попав у тюрму. Дитинство хлопчик провів у інтернаті. Доля жорстоко пожартувала із Зеновієм. Оскільки хлопчик почав  жити не в реальності, а будувати собі життя, як  комедійну ілюзію.

  У книзі автор жартує із колишнього Президента України, комуністів та поліцаїв. Книга написана у досить легкій формі для читання. Але, на мою думку, книга розрахована не для підліткового віку, а для більш старшої та зрілої аудиторії. Адже, не всі діти зрозуміють ті жарти, які написані у книзі. Щодо оформлення, то книга досить цікаво та із гумором оформлена. Ілюстрації належать  Ірині Гіней. Консультанти Зеновія Филипчука – це Остап Вишня, Михайло Зощенко, Марк Твен і дід Данило.

  Автор, пишучи книгу, хоче, щоб ці ліки були потрібні сьогодні в кожній українській хаті і, звичайно, за її межами, щоб не дратуватися через всяку дрібницю чи глобальні казуси. Аджеколи читаємо ці кумедні оповідання, то розуміємо, що автор намагається донести до читача часточку комічного. Щоб люди не лише жили негативною реальністю, а й мали час відпочити та «набратися» позитиву.

    Найголовніше у книзі, що ліки доступні за ціною, зрозумілі за формулою виготовлення, а тепер придатності необмежений, можна зберігати їх в пральній машині, коли нема порошку і води  або – в холодильнику, коли нічого на зуб покласти згідно з наступними перевиборами.

  Епіграфом до цієї книги пасують рядки Бальтасара Грасіана з його відомої « Науки розсудливості» виданої в Іспанії ще 1647 року: «Нерідко сама хвороба породжує ліки. Сподіватися на милість Божу – не з гірших житейських правил».

  Також книга є для читача нескаламученим джерелом для вивчення історії України.

Тарас Шевченко в моєму житті

  Двадцять перше століття. Століття, ознаменоване розвитком науково-технічного прогресу, будівництвом міста, зростанням темпу життя, яке кипить і вирує. Ми завантажені інформацією, що лунає з радіо, телевізорів чи кидається в очі в соціальних мережах. Навіть їдучи у громадському транспорті, ми не

можемо уникнути реклами.

  Ми без відпочинку крутимося у вирі іноді непотрібної нам інформації.  Аж ось погляд падає на книжкову поличку, на ту саму книгу, що перечитувала десятки разів - «Кобзар» Тараса Григоровича Шевченка. Відкриваєш і читаєш: «Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється – ожива, як їх почує…».

  Тарас Шевченко – великий син українського народу, гордість і слава. Один з  найталановитіших і найвидатніших письменників світу. Відомий і як художник, але передусім, як полум’яний борець за щастя знедоленого українського народу.

   Т.Г. Шевченко є сильною, багатогранною, обдарованою особистістю. Всупереч примхам долі і випробуванням він зумів вийти зі страшного життєвого лабіринту.

  Людина - митець, людина – талант, людина – геній.

  Славне історичне минуле нашого народу засвітилося яскравою зіркою на сторінках безсмертного «Кобзаря». Ніхто до Шевченка не зобразив з таким натхненням велич і красу козацьких подвигів. Ніхто до Шевченка не будив народну пам’ять, не нагадував так про звитягу лицарів, які ставали на захист волі, своєї землі, рідного народу.

 Найважливіше, на думку Тараса Григоровича, це любов до рідного слова. Доки живе мова в устах народу, доти живий і народ, вмерла мова – вмер і народ. Ці аксіоми Шевченко утверджував усім своїм життям і творчістю.

  Великий Кобзар закликає нас вчитися чужому, але не цуратися свого. Люди не обирають батьківщину, як діти не обирають матір. Ми повинні, не на словах, а на ділі, бути справжніми патріотами, служити Батьківщині, дбати про її славу, свободу і розквіт.

  Патріотизм, по-моєму, починається зі ставлення до своєї мови, яка рівнозначна таким поняттям, як рідний дім, батьківська хата, материнське тепло, вітчизна.

  Рідна мова у людини одна. Можна оволодіти другою, третьою, багатьма мовами, але тільки для того, щоб побачити в іншому світлі свою рідну мову, адже, як писав Тарас Шевченко:

…Хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються…

 Коли читаю вірші цього великого поета, то ніби переношуся від шаленого темпу сучасного життя до України ХІХ сторіччя. Ніби наяву бачу українську землю того часу. Вірші, поеми, балади хвилюють мене, викликаючи співчуття до їхніх героїв.

   Вже 200 років пройшло від дня смерті Тараса Григоровича Шевченка. За цей час його рідна земля, його Україна значно змінилася в кращий бік.  Та чи означає це, що твори його перестали бути актуальними, адже, здавалося б,  заповіти Тараса виконано?  Дедалі частіше звертаючись до творчості Великого Кобзаря, ми знаходимо в його словах усе нові і нові відтінки.

  Поет силою слова, силою своєї безмежної любові до рідного народу, до України намагався пробити мури людської байдужості, панської обмеженості. Шевченко все знав, все відчував: як жив народ, про що він думав, постійно шукаючи шляхів до кращого майбутнього.

  Поринаючи в життєву історію Тараса, мене найбільше вразило декілька сюжетів. Обдарований від природи, Тарас рано відчув тягу до малювання. Ще змалку крейда і вуглинка були для нього неабиякою втіхою. Одного разу, коли сестра Катерина прийшла додому, то побачила, що стіни і долівка в хаті помальовані малим Тарасом.

   Коли хлопцеві минуло 14 років, він з дідом Іваном вирушив до управління Димовського у село Вільшани, щоб просити дозволу вчитися у Хлипнівського дяка, але не судилося.

  Згодом поміщик Енгельгард узяв Тараса до себе козачком і виїхав з України у литовське місто Вільно. Саме тут він познайомився з Юзюнею Гусаковською – молодою швачкою польського походження…Тут осягнув творчість таких відомих художників як Вербі, Рустем, Лампі, Смаковський, які справили на нього велике враження і сприяли подальшому творчому росту.

  Перша картина Шевченка на професійному рівні, що дійшла до нас, датована 1830 роком (на сім років раніше, ніж перші літературні спроби), вона мала назву «Жіноча голівка».

  Наступною віхою в біографії Шевченка був Санкт-Петербург, куди пани Енгельгарди забрали з собою хлопчика. Дружина Енгельгарда Софія Григорівна – жінка високого розумового і естетичного розвитку – мала великий вплив на духовний розвиток юнака. Коли господаря не було вдома, вона дозволяла Тарасові користуватися бібліотекою. Про його любов до книжок писав П. Куліш, зокрема про те, що не було книжки живої і животворящої, котра б йому в руки не попала і лежала в нього непрочитаною. Пушкіна він знав напам’ять, а Шекспіра возив з собою, куди приїжджав.

  Молодому Шевченкові подобалось бути присутнім на балах. Якщо всі інші слуги чемно виконували свою роботу, то він не лише подавав склянки з водою чи колоди карт, а й спостерігав за художниками, поетами, музикантами, вченими, слухав їхні розмови, переймав панські манери. А у вільні хвилини прямував у літній сад, де змальовував скульптури. Тут доля звела його з Іваном Сошенком, а цей в свою чергу з Є. Гребінкою, В. Жуковським, К. Брюлловим. І завдяки цим друзям на 22-му році життя він став вільною людиною. Воля дарує право Шевченку вступити до Академій мистецтв.

  Шевченко малює в основному аквареллю, опановує техніку олійного живопису та гравюри. За часів навчання  в Академії мистецтв його тричі нагороджували срібною, а потім золотою медаллю.

  2 вересня 1860 року Рада Петербурзької Академії мистецтв присвоїла Шевченкові звання академіка гравюри.

  Дослідниця спадщини Кобзаря Тархан Береза підкреслює, що поетичних творів Шевченка до нас дійшло 240, а мистецьких – олійних картин, акварелей, сепій, офортів, малюнків – майже 1200. Саме ця кількість свідчить про його глибоку закоханість у малярство.  Малярська спадщина Шевченка стала основою розвитку реалістичного образотворчого мистецтва в Україні. Він досконало володів різними жанрами і різною технікою, проте за життя найбільше був поцінований як письменник.

  Тарас Шевченко – вірний син України. Він любив свою батьківщину, мріяв про її свободу й незалежність. Де б він не був, куди б не закидала його доля, Шевченко завжди згадував рідні місця, прагнув швидше полинути в Україну, зустрітися з однодумцями. Його роздуми над долею народу, любов до Вітчизни, туга й печаль за нею на чужині висловлені в багатьох творах.

  Любов і віра у світле майбуття українського народу допомагали Шевченкові вистояти, перенести злигодні й поневіряння.

   Минуло багато часу, але поезії Шевченка зараз дивують, окрилюють сучасників, вчать відданості країні й безмірної синівської любові до матері– України.

  Для багатьох поколінь Шевченкові слова були пророцтвом, порадою в тяжкі часи, настановою до дії, повинні вони залишатися цим і для нас. Бо, як я гадаю, не всі люди в нашій країні по-справжньому вільні та щасливі, адже залишилися невирішеними багато проблем, у тому числі й економічних. Особливою уваги потребує проблема духовного виховання молоді. Ми не маємо права, сидячи на одному місці, лаяти владу, життя та свою країну, а повинні робити якісь власні внески, щоб змінити ситуацію на краще, вірити у ці зміни, як щиро вірив Тарас.

Актуальність Шевченка сьогодні не в тому, що він порушував великі вічні питання або дав нам відповідь на них. Кожне покоління, зрештою, мусить само шукати відповіді на запитання, поставлені часом. Нині ми повинні повернутися обличчям до загальнолюдських цінностей, а отже, й до творчості Тараса. Люди, які читають Шевченка, може, й не відокремлюють проблем, які він ставив, але завдяки поетичному чару вдихають чисте здорове повітря.

  Сьогодні, як ніколи, актуальні Шевченкові слова «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, і свого не цурайтесь». Бо за останні роки в Україну прибуло чимало чужинців. Ми не повинні загубитися серед інших народів, серед чужих традицій, ми не повинні переймати чужий спосіб життя і поведінки. Нам треба пам’ятати, що ми, українці, народ, який має багатовікову історію, мова якого входить у трійку наймелодійніших, найкрасивіших мов світу. Адже, Шевченко немало писав віршів, що стосуються наших народних скарбів.

  Поезія для Шевченка дуже дорога: це квіти його душі, це рідні діти його серця.

  Отож, слова Тараса Шевченка і сьогодні живі та актуальні, бо вони звернені до совісті народу, не дають їй заснути, закликають до дії.

  Шевченко для свідомості українців – не просто література. Він – наш всесвіт. Явище Шевченка – виправдання України перед людством, підтвердження нашої національної повноцінності. Слово, яке не співвідноситься з його Словом, - нічого не варте. До Шевченка треба доростати всім життям.

   Шевченкові належить вічність. Я просто не уявляю себе без Шевченка. В ньому вся історія, все буття, всі мрії. Уявити себе без Тараса – це все одно, що без неба над головою.  Він – вершина українського родового дерева.

  Шевченка я шаную й поважаю як талановитого письменника, але більш за все моя повага є за те, що він патріот. Багато творів написано, які засвічували його любов до України, непереможне бажання бачити її вільною й незалежною.  Тарасів «Кобзар» є особливою книгою для українців. «Кобзар» - книга, яка завжди буде в кожній українській родині.

Рецензія на книгу Станіслава Кульчицького «Голод 1932-1933 рр. в Україні як геноцид: мовою документів, очима свідків»

 

  Книга складається з двох розділів. У першому розділі «Голодомор як геноцид: доказова база» 1932-1933 pp. висвітлено на основі документів, а в другому «Як це було» — головним чином через розповіді людей, які пережили його. Несхожі між собою види джерел подають картини Голодомору, що збігаються навіть у деталях.

  У книзі показано Голодомор очима людей. Тут зіставляються з документальною базою розповіді емігрантів з Радянського Союзу, які свідчили перед комісією Конгресу США з розслідування українського голоду

1932–1933 рр. Особлива цінність цих розповідей зумовлена характером опитування, адже давали свідчення лише ті люди, які під час голодомору були вже дорослими (добре запам’ятали саме цей час). У кожному підрозділі дано розповіді, фрагменти життя, публікації зарубіжних газет, листи тих хто жив у цей «важкий» період та розумні цитати людей, і це все зумовлює цікавість книги. Тому що, вставки живих фактів від реальних людей набагато легше реалізуються в голові читача, і відразу переносишся у цей скрутний нелегкий час.

  Найбільше мені запам’яталося, як Лідія Чуковська описувала цей період такою фразою: «Зустрілися дві Росії –та, що сиділа, і та, що саджала. Була, однак, і третя Росія (так само – Україна, Казахстан тощо), яка не брала участі у репресіях і не зазнавала їх».

  Також у збірнику зібрано документи, що розкривають трагічну сторінку історії українського народу ХХ ст. - Голодомор 1932-1933 рр. Вони відтворюють жахливі реалії життя українського села: недоліки весняної посівної кампанії 1932 р., труднощі з виконанням державних планів хлібозаготівель, голодування населення, випадки людоїдства, порушення місцевими органами влади законності, знущання над селянами, репресії тощо.

  У книзі описується багато моментів, які довгий час приховувалися владою.  

Метою написання є два аргументи – це докорінна відмінність українського Голодомору від загальносоюзного голоду, що був викликаний політикою. В Україні голод був потужніший,  ніж в інших країнах, тому що держава особливо тиснула на республіку — виробника основної зернової продукції.

На підставі багатьох документів і свідчень автор у книзі засвідчує те, що Голодомор 1932-1933 рр. в українському селі являв собою результат замаскованої під хлібозаготівлі каральної акції з вилучення у селян всього наявного у них продовольства. Доведено, що Сталін застосував цю терористичну акцію в ситуації гострої кризи і голоду в багатьох регіонах СРСР, які були наслідком здійснюваної Кремлем прискореної «революції згори».

А ще в книзі доказовий матеріал засвідчує, що Голодомор був конкретною подією, а не генеральною лінією керівників партії. Тлумачення причин застосовується проти України терору голодом слід шукати на перетині соціально-економічної і національної політики Кремля, наслідки якої стали очевидними на початку 30-х років.

  У книзі приділено достатню увагу наслідкам десятирічної політики коренізації в УРСР і на Кубані.

У розповідях Станіслава Кульчицького наведено різноманітні докази, одним з них є підтвердження сталінського наміру створити для громадян України життєві умови, розраховані на їх часткове знищення. Внаслідок цього Голодомор в Україні підпадає під юридичні визначення Конвенції ООН «Про попередження злочину геноциду і покарання за нього».

Служба безпеки України в 2009 році вперше оприлюднила список 136 осіб, відповідальних за Голодомор 1932-1933 років в Україні. Досі поширення інформації про цю трагедію було обмежене тільки розповідями про страждання жертв. Тепер, коли стали відомі прізвища конкретних винуватців, виникла потреба поширити цю інформацію в Україні і серед закордонного українства.

Книга допомогла мені усвідомити, що терор голодом у поєднанні з репресіями проти безпартійної української інтелігенції та членів КП(б)У мали на меті попередити соціальний і політичний вибух в найбільшій національній республіці.

Станіслав Кульчицький описував різноманітні цитати, як українських так і зарубіжних професорів. Один з них відомий американський професор Й. Шумпетер, на мій погляд висловив доречну думку щодо цієї проблеми (теми): «Справді страшна річ у сталінському режимі – не те, що він заподіяв мільйонам жертв, а факт, що він мусив це заподіяти, якщо хотів вижити».

У роботі Станіслава Кульчицького позивним те, що є багато посилань на інші джерела і також в ній існує об’єктивна логіка розвитку подій. Керуючись нею, я змогла зробити для себе висновки, і побачити голодомор в Україні як гіркий геноцид: мовою документів та очима свідків.